Що робити, коли тебе зачіпляють за живе??? Огризнутися я не можу...не можу зробити боляче людині, яку люблю, не можу і все, може це вияв слабкого характеру, але краще нехай болить мені, ніж їй......мовчати важко.....набагато важче, ніж говорити......
А почнеш говорити - тебе не чують.....

Іноді віддаєшся повністю, робиш все для іншого, намагаєшся привнести в життя часточку щастя, радості і світла, а життя брикається, отримуєш копитом в лоб і не знаєш, куди діватися і що робити далі... В такі моменти життя розчаровує, ставить на коліна і топчеться по тобі, ніби так і судилося. Виникає питання: за що? Я не ідеал, я не святий, але щоб так.............

Точніше, навіть не дотягую до сандаля. Весело. Можливо, я заслужив це....

Так хочеться взяти і повернутися назад, в минуле, в той день...11 січня....і прожити його знову, прожити кардинально по-іншому, змінити те, що сталося, зберегти життя... Чому я не зробив цього тоді??? Тепер я собі ніколи не зможу простити того, що трапилося. Ніколи. Кожного дня я думаю про це, кожного дня довбу свою свідомість, хоча і розумію, що нічого уже не повернути, це сталося, сталося безповоротно, 398 кілометрів тонкою смугою перетнули моє життя, розрізали його навпіл, вбили частинку мене, 398 кілометрів, які я не спромігся подолати, хоча міг.... Я відклав це на один-єдиний день, і це було моєю найбільшою помилкою, помилкою, яка стала вироком, якій нема прощення, хоча я його і просив. Але я знаю, що я його не заслуговую. Я винен. Я це визнаю. Віддав би своє життя, віддав би все, без жодних вагань, лиш би змінити той день. Проте це не в моїх силах, як би я не прагнув, повернути потік часу в зворотному напрямку я не можу ніяк, і безповоротність вбиває, кожного дня потрохи підточуючи життя...

Якщо ти коли-небудь прочитаєш це, прости мене, прошу тебе...

Хто-небудь бачив вчора першу серію нового серіалу "Дев'ять"?

Мені запам'ятався один дуже показовий момент.

Коротко про суть стрічки. Групка людей тим чи іншим чином опинилася в банку, який був пограбований, і їх тримали в заручниках протягом 52 годин. Ну і в результаті, як я зрозумів, весь серіал буде базуватися на тому, що ж саме з ними там відбулося, і як вони будуть виходити з того психологічного стану, в який потрапили.

Так от, один із заручників, який ніби-то щось там героїчне зробив (чи завалив грабіжника, чи ще щось там, не знаю точно), само собою, зі зміненим сприйняттям світу після пережитого стресу, повертається додому. Його зустрічає дружина. І тут ось відбувається те, про що я хочу сказати. Як оточуючі не можуть або не хочуть зрозуміти змін і не сприймають твоїх нових поглядів на життя. Після подій в банку чоловік зрозумів, що кожен день в його житті може стати останнім, і він намагається зробити його якомога кращим, купує новий одяг, пропонує дружині сповна відчути життя, не сидіти дома, закритою в чотирьох стінах. А вона - очі на лоб - "ти що, сказився? Як ти взагалі міг ризикувати життям заради інших?" і тд і тп. Коротше кажучи, попустила його як тільки могла.

До чого я веду. Коли ти відчуваєш, що міняєшся, і хочеш змінити інших, скоріше всього навіть не в гіршу сторону, тебе відштовхують і дивляться на тебе, як на хвору людину. Проблема суспільства. І вона існуватиме завжди. Не знаю, чи був цей момент в фільмі тим, як я його сприйняв, але мені він вбився у свідомість. Так само, як і коротенький діалог: "Ти Нік?" - "Так" - "Ти поліцейський?"- "Так" - "То чому ти не врятував мою маму?". Здавалося б, кілька фраз, але фрази змістовні, змушують задуматися.

Вчора надибав кілька досить цікавих фраз:

"Талант не вміти написати сторінку тексту, а довести їх кількість до 300"
"Якщо хочете, щоб ваш любовний лист досяг своєї мети, його треба починати писати, не знаючи, що саме напишеш, і закінчувати, не розуміючи, що ти написав"

Чи все-таки ні?

Мабуть, що ні

Все класно, все наладилось!!!!!!!!!!

Чотири дні щастя після двох днів страждань, і знову страждання... Знову мене відкидають, тому що зі мною важко і некомфортно, тому що я не такий як всі..., але що в житті дається легко, навіщо здаватися перед проблемами? Навіщо пливти за течією, не намагаючись жити так, як хочеш ти, а не як хочуть інші???

Я міняюсь, я намагаюсь змінитися, але я це я, я особистість, яка має свої погляди, яка живе коханнням і надією, надією, що все складеться так, що всі мої близькі будуть щасливі, і, можливо, щастя не омине і мене, хоча це не настільки важливо, бо я уже знаю в чому моє щастя. І воно чим далі, тим більше стає все примарнішим і примарнішим.

ВОНА сказала, що зі мною важко... Але ВОНА мене кохає, і ЇЇ кохаю я, навіщо від цього ховатися??? Невже кохання не варте того, щоб переступити через перешкоди, прорватися через них? Що може бути важливішим кохання і любові? Ми люди, ми свідомі, ми думаємо і ми любимо, ми не захоплені інстиктом виживання примати, котрі тягнуться за поживою, намагаючись вижити в зграї, хоча і в дечому проявляється схожість....

Відкидаючи мене, ВОНА відриває від мене мою половинку, мою кращу половину, мене це спустошує, і я не знаю, чим заповнити цю пустоту, просто не знаю.... Зануритися з головою в роботу, щоб не було часу про це думати? Закритися в собі і перетворитися на відлюдника? Втекти? Можна, але я не хочу.... Я не звик здаватися, я буду до кінця життя боротися за неї, бо ВОНА стала мною, втративши ЇЇ я втрачу себе, я зникну, просто зникну, не залишивши по собі нічого, крім тліючого кохання, котре буде поневірятися між ненавистю, якою пронизаний весь світ, і не знатиме спокою від усвідомлення своєї приреченості.....

Я люблю і я не можу не любити, і я не хочу погоджуватися з Бегбедером і ще цілою купою видатних, я вважаю, людей, що кохати і бути коханим нудно, що лише любов без взаємності пробуджує інтерес до життя, наповнює його новими барвами.... Кохати і бути коханим - ось джерело життя, його рушій, взаємна любов дає наснагу жити.... Коли її розривають, коли тріщать по швах почуття, які вас зв'язали, причому не тому, що цього хочете ви, а тому, що так хоче суспільство, суспільство, яке за свою мету має нищити усе прекрасне, це вбиває, спотворює реальність і знищує мрії, зминає надію, скручує її в клубок і пускає з вершини гори, і вона котиться, з кожним моментом все більше і більше знесилюючись, і в кінці кінців, коли до підніжжя залишається майже нічого, вона зупиняється і розсипається, розсипається на дрібні понівечені шматочки, які розносяться вітром і змиваються дощем, і так помирає те, що, здавалося, не здатне загинути..... І залишається лише любов, без надії і пристрасті, любов, яка жевріє і, можливо, дасть початок новій любові, але уже в іншому житті, і зовсім іншій людині....

Така зима (чи то осінь) уже починає потрохи надокучати. Спочатку мокрий сніг, потім морози, потім ожеледиця, на яку комунальним службам, скаладається таке враження, просто напросто наплювати, потім трішки білого снігу, а тут до цього до всього в кінці тижня очікується потепління... Знову під ногами буде все, але тільки не сніг, і як завжди новий рік можемо зустріти на сухому чорному брудному асфальті...
Оця дитяча наївність, коли, виходячи з квартири, дивишся на засніжені дерева і думаєш, що зима буває красивою і, як би там не було, є кінцем початку і початком кінця, швидко зникає у небуття. 
Треба буде обов'язково вибратися на каток, який, я сподіваюся, нарешті відкриють. І швиденько непомітно пережити лютий, і побачити травень, з теплим весняним сонечком і зеленим розмаєм).